Дякємо Даниличу за Медведчука та Януковича
Чого-чого, а новин нині вистачає, тому зовсім не дивно, що інтерв'ю Леоніда Кучми минулого тижня пройшло практично непоміченим. Іншим часом його, мабуть, розтягли б на цитати і детально прокоментували, а нині не до Кучми. Навіть якось прикро за батька-засновника новітньої української державності: у лихоліття його аксакальська мудрість виявилася зовсім непотрібною.
Серед причин, чому Кучма публіці «не зайшов», треба відразу позначити і суто технічну: взагалі-то, текст, що з'явився в «Інтерфакс-Україна» (Україні зараз потрібна внутрішня єдність у внутрішній політиці і зрозуміла послідовність у зовнішній - Кучма), ніяким інтерв'ю не є. Гладкі, прилизані пропозиції, логічний зв'язок, якого ви не досягнете в усній мові, навіть якщо викладаєте логіку, - перед нами у кращому випадку письмові відповіді на запитання. Не виключено, що і запитання писалися тією ж людиною, яка зробила основний текст, і це аж ніяк не Данилич, який ніколи не мав слави краснобая.
Відсутні і фотосет, що зазвичай супроводжує інтерв'ю і приносить непоганий трафік. Строго кажучи, ніщо не переконує в тому, що інтерв'юваний взагалі в очі бачив своє інтерв'ю. Може, прочитав заднім числом чи заздалегідь затвердив якісь тези, але не факт. А шкода, звичайно, тому що відверта розмова, якби вона такою вийшла, з людиною, яка побудувала той будинок, який ми замахалися перебудовувати, була б дуже цікавою.
З іншого боку, навіть якби Кучма по-справжньому заговорив, не такий великий шанс, що ми дізналися б багато нового. Людині властиво з часом малювати картинку минулого, в якій вона займає вигідніше місце, ніж було насправді. Як це працює, нещодавно продемонстрував Петро Порошенко, який раптом заявив, що на початку війни «зі зброєю в руках» врятував Київ. Його акуратно та ввічливо поправили, адже все це було нещодавно, люди пам'ятають. Про часи Кучми пам'ятають не всі навіть серед тих, хто за віком міг би пам'ятати, і фантазію про себе стримати ще важче. Але автор(и) тексту «інтерв'ю Леоніда Кучми» не дуже й стримувався(лись).
Одне з головних завдань, яке очевидно ставилося, - це всіляко відмежуватися від Януковича: «До речі, Януковича, всупереч легенді, я просто не підтримував. Навіть якби хотів, то не мав права. Але й не хотів». По ходу ще кілька негативних відгуків. Інтенція зрозуміла, при тому, що в 2004 році зв'язка Кучма-Янукович ні в кого не викликала сумнівів, як, до речі, і зв'язка Кучма-Медведчук, яка, по суті, і донецького губернатора, затвердила як наступника. Так, президент і його очільник адміністрації не відчували приязні до Януковича, але в Кремлі дуже не хотіли Ющенка, і це визначило позицію Банкової.
Якщо розібратися, саме те, закидів у чому хотів би уникнути Кучма, насправді є його серйозною історичною заслугою: убогий кадровий вибір у випадку з Медведчуком, а потім і з Януковичем. Якби на їхньому місці був хтось більш крутий і солодкоголосий, політично талановитіший, не так відверто зневажав український народ, не відмобілізувалися б сили опору, м'яка і при цьому нищівна корумпуюча сила пострадянської «братської єдності» автократів задушила б Україну у своїх обіймах. А так Януковичу після, здавалося, тріумфального реваншу 2010 року довелося спішно нести своє важке тіло до Ростова. Медведчук, за допомогою не будемо нагадувати кого, спробував ще раз розіграти українську карту на користь кума, але з тим самим незмінно чудовим результатом.
Іноді буває так погано, що прямо навіть добре. Підсумки та наслідки правління Леоніда Кучми, від яких нас нудить досі, вкладаються в цю формулу. З подачі дбайливого зятя дідуся іноді виймають із коробки з нафталіном, але краще б не турбували. Мавр зробив свою справу.